Чи потрібен Україні цар? Уроки стародавнього Ізраїлю для сучасної України

Близько трьох тисяч років тому стародавній Ізраїль постав перед небезпечним вибором. Народ звернувся до пророка Самуїла з вимогою: «Постав над нами царя, щоб він судив нас і воював за нас, як в інших народів».

Люди хотіли сильного правителя, який візьме на себе відповідальність за їхню безпеку та майбутнє. Бог через пророків попереджав: царська влада може обмежити свободу народу, забирати його майно та вимагати безумовної покори. Але народ наполягав.

Так Ізраїль отримав Саула — зовні переконливого, але внутрішньо слабкого правителя. Його історія завершилася страхом, підозрілістю, втратою моральних орієнтирів і нищівною військовою поразкою на горі Гільбоа.

Ця історія не є точною схемою сучасної політики. Однак вона містить важливе попередження: народ, який перекладає всю відповідальність на правителя, ризикує втратити і свободу, і здатність контролювати владу.

Українці також десятиліттями шукали політичних «месій», «добрих царів» і президентів, які нібито могли одним рішенням подолати корупцію, навести лад і захистити державу.

Ми часто вимагали від влади дива, але не завжди були готові змінювати власну поведінку, захищати інституції, контролювати посадовців і брати відповідальність за спільне майбутнє.

Це не стало причиною російської агресії. Відповідальність за війну лежить на державі-агресорі — Росії. Проте корупція, слабкі інституції, політичний патерналізм і звичка покладатися на «сильну руку» послаблювали Україну та знижували її здатність готуватися до великих випробувань.

Сьогодні Україна проходить свій шлях через пустелю — від рабської залежності та політичної незрілості до відповідального громадянства.

Мета такого шляху — не просто дістатися Обітованої Землі, а остаточно залишити Єгипет як образ гріха, внутрішнього рабства і компромісів зі совістю. Важливо звільнитися від страху перед владою, звички мовчати, готовності миритися з несправедливістю та бажання перекласти відповідальність на когось іншого.

І суспільне протверезіння вже почалося.

Дедалі більше людей перестають сліпо довіряти міністрам, генералам, чиновникам чи політикам. Вони ставлять запитання, вимагають звітності та оцінюють владу не за словами й образами, а за рішеннями та результатами.

Вони починають більше довіряти власному сумлінню — але водночас розуміють, що особиста чесність має перетворюватися на сильні закони, незалежні суди, відповідальний парламент, професійну армію та дієві державні інституції.

Без внутрішнього дорослішання неможливо побудувати країну, здатну перемагати, захищати свободу й не повертатися знову до пошуку чергового «доброго царя».

Ці зміни не відбудуться одночасно. Вони поширюються поступово: один водій принципово не дає хабаря патрульному; один підприємець відмовляється від вигідного, але корупційного «відкату»; один чиновник не виконує незаконного наказу; один громадянин не мовчить, коли влада порушує закон; одна громада змушує посадовців звітувати про використання бюджетних коштів.

Кожне таке рішення — маленька перемога відповідальності над страхом, гідності над покорою, свободи над звичкою пристосовуватися.

Крок за кроком, людина за людиною, ми будуємо країну, у якій влада не обожнюється, а контролюється; у якій президент є не царем, а найнятим суспільством посадовцем; у якій громадяни не чекають на рятівника, а самі створюють сильні інституції.

Вихід із пустелі триває. І починається він не лише на Банковій, у парламенті чи в уряді. Він починається із серця, сумління та особистої відповідальності кожного з нас.