Імперія, що з’їла своїх: у чому полягає справжня трагедія російського народу

У Російській Федерації існують республіки для татар, якутів, чеченців та багатьох інших народів. Проте в ній немає окремої національної республіки для етнічних росіян («русских»; далі — «рускіє»). На перший погляд це лише адміністративний парадокс. Насправді він відображає глибшу проблему: намагаючись асимілювати інші народи й утримувати під контролем величезний простір, імперська держава поступово розчинила окрему національну суб’єктність самого «державотворчого» народу в ширшій імперській ідентичності.

Нація як «імперський цемент»

У національній державі влада принаймні декларує захист і розвиток конкретної нації, її мови, культури та інтересів. Росія ж протягом століть формувалася передусім як імперія, де пріоритетом були експансія, територіальний контроль і статус великої держави. У цій конструкції етнічні рускіє розглядалися не стільки як окрема нація зі своїми інтересами, скільки як основний людський ресурс імперії. Вони стали своєрідним «будівельним матеріалом» — цементом, покликаним скріплювати різнорідні території від Кавказу до Далекого Сходу.

Щоб цей механізм працював, держава послідовно змішувала поняття етнічності («русские»), громадянства («россияне») та мови («русскоязычные»). Це створило зручний інструмент асиміляції малих народів і поширення імперської ідентичності. Але зворотним боком стало розмивання окремої російської національної суб’єктності: «рускій» дедалі менше усвідомлював себе представником конкретного народу з власними інтересами й дедалі більше — носієм державної величі.

Національна держава й імперія — не одне й те саме. Перша має сенс тоді, коли захищає інтереси власного суспільства, його культуру, мову, добробут і право на розвиток. Імперія, навпаки, ставить вище територіальне розширення, геополітичний статус і контроль над іншими народами. Саме це протиріччя багато в чому визначило історичну долю етнічних рускіх: вони отримали імперію, але так і не отримали власної національної державності в повному сенсі цього слова. Домінування російської мови й культури цього не заперечує: імперія може використовувати їх як інструменти мобілізації та експансії, не формуючи окремих інститутів, покликаних представляти саме національні інтереси рускіх і захищати їхню регіональну культурну спадщину.

Сурогат замість культури

Складна російська культура — з її регіональними особливостями, діалектами, традиціями поморів, сибірських старообрядців чи козаків — в імперській системі дедалі більше поступалася уніфікованій державній культурі. Глибоке культурне коріння формує горизонтальні зв’язки між людьми, почуття локальної спільноти й здатність відстоювати власні інтереси. Для надцентралізованої імперії така автономна самоорганізація завжди була незручною.

Замість багатої й різноманітної спадщини держава запропонувала спрощений імперський сурогат. Ідентичність сучасного росіянина значною мірою будується не на локальній історії чи культурному розвитку, а на державних міфах і геополітичних символах. «Скрєпами» стали не добробут і розвиток власного суспільства, а культ сили, мілітаризм, «велика перемога» та постійний пошук зовнішнього ворога. Телевізійна пропаганда значною мірою підмінила самостійне осмислення національних інтересів.

Путінізм не виник на порожньому місці. Він відтворює давню імперську традицію, яка особливо зміцнилася з петровської доби: інтереси державної величі ставляться вище за інтереси конкретної людини, громади й навіть самого «державотворчого» народу.

Етнічні рускіє дедалі більше ототожнюють власні національні інтереси з інтересами Кремля. Для цього держава використовує потужну ідеологічну машину — «побєдобєсіє», міфи про те, що «рускіє завжди перемагають», «руская культура найкраща» та що «рускіх обижают в других странах». У результаті захист реальних інтересів людей — добробуту, розвитку регіонів, культури та місцевого самоврядування — підміняється служінням абстрактній «величі Росії».

Політична беззахисність

Відірвані від локального, культурного та громадського коріння, етнічні рускіє опинилися в стані глибокої атомізації. Кожна людина залишається сам на сам із потужною державною машиною. За таких умов значно важче формувати незалежні горизонтальні спільноти, здатні відстоювати власні інтереси й обмежувати свавілля правлячого класу.

Це одна з причин, чому мешканець російської глибинки може роками жити в депресивному місті без належної інфраструктури, але не перетворювати невдоволення на політичну дію. Таку пасивність посилюють репресії, патерналізм, залежність регіонів від центру та слабкість незалежних інституцій. Держава водночас успішно каналізує суспільну енергію на «порятунок російськомовних» у сусідніх суверенних державах або на геополітичне протистояння. У результаті реальні проблеми власного дому часто відступають перед імперськими амбіціями держави.

Підсумок

Трагедія російського народу полягає в тому, що він став заручником власної держави. Імперія позбавила його права на власну республіку — інституцію, здатну представляти етнічних рускіх і захищати їхню культурну спадщину, мову, регіональні традиції та національні інтереси. Вона підмінила автентичну історію імперським міфом, а політичне самовизначення — лояльністю до державної величі, перетворивши рускіх на ресурс для утримання імперського простору й обслуговування інтересів Кремля.