Пантеон національної пам’яті. Чи є в ньому місце Бандері та Шухевичу?

На мою думку, Національний пантеон України не повинен бути списком людей, яких держава автоматично проголошує бездоганними героями.

Історія складніша за будь-який канон.

Саме тому я розділив би Пантеон на дві принципово різні частини.

1. Моральні авторитети України

Це люди, яких Україна може запропонувати наступним поколінням не лише як видатних діячів, а й як моральні орієнтири.

• Петро Могила.
• Тарас Шевченко.
• Леся Українка.
• Василь Стус.
• Алла Горська.
• Генерал Петро Григоренко.
• Семен Глузман.
• Митрополит Андрей Шептицький.

Безумовно, цей список можна і потрібно продовжувати. Головним критерієм тут не повинні бути етнічне походження, мова, конфесія чи місце народження. Питання має звучати інакше: що ця людина зробила для України, свободи, людської гідності та інших людей?

Українська політична нація значно ширша за етнічні кордони. До її Пантеону можуть належати люди різного походження, якщо їхнє життя і діяльність стали частиною української історії та служили Україні, свободі й людській гідності.

2. Історично значущі та суперечливі постаті України

Тут мають бути Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Леонід Кравчук, Степан Бандера, Роман Шухевич та багато інших.

Їх не можна викреслити з української історії. Вони відіграли в ній значну роль, впливали на долю країни та ухвалювали рішення, наслідки яких відчуваються й сьогодні. Але принципово важливо пам’ятати: історична значущість не дорівнює моральній бездоганності.

Водночас у формуванні Пантеону проходить чітка «червона лінія».

Національний пантеон — це не просто енциклопедія видатних вихідців з України. Це інституція пам’яті, яка конструює і зміцнює державу. Тому до нього за жодних умов не можуть бути включені постаті, які, попри свою об'єктивну історичну вагу, заперечували розвиток української політичної нації та її державності.

Саме через цей критерій у Пантеоні немає місця для таких фігур, як Володимир Вернадський, Іван Кожедуб чи Володимир Щербицький. Хоч би якими масштабними були їхні наукові, військові чи управлінські досягнення, їхня діяльність, лояльність та ідентичність належали імперії. Вони не були провідниками української суб'єктності. Держава має вивчати їх у підручниках і зберігати в музеях, але не може робити їх частиною свого символічного фундаменту.

Присутність же людини у Національному пантеоні не повинна означати, що сучасна Українська держава схвалює всі її політичні погляди, рішення та вчинки.

Особливо важливо застосовувати цей принцип до Бандери та Шухевича. Вони належали до українського націоналістичного руху, значна частина якого в міжвоєнний період формувалася під впливом інтегрального націоналізму — ідеології, що ставила інтереси нації вище за політичний плюралізм та індивідуальні права і допускала авторитарні методи політичної боротьби.

Ця ідеологічна модель не може бути основою сучасної демократичної України.

Водночас було б неправильно спрощувати історію. Український націоналістичний рух не залишався незмінним: під час війни його програмні установки частково еволюціонували, зокрема в напрямку визнання політичних і громадянських свобод та рівності громадян.

Не можна замовчувати й темні сторінки цієї історії. УПА та пов’язані з українським націоналістичним підпіллям формування були причетні до масового насильства проти польського цивільного населення під час українсько-польського конфлікту, насамперед на Волині та у Східній Галичині. Сучасна демократична Україна повинна безумовно засуджувати вбивства цивільних незалежно від того, хто їх здійснював і якими національними, політичними чи державними інтересами це виправдовувалося.

Але водночас принципово важливо не підміняти історичний аналіз колективною виною. Персональна відповідальність конкретних керівників за планування, накази, толерування чи здійснення конкретних злочинів має визначатися окремо — на основі документів, фактів і встановлених рішень. Саме тому не можна автоматично переносити відповідальність певної організації чи окремих її підрозділів на всіх діячів українського визвольного руху.

Тому відповідь на питання, чи є місце Бандері та Шухевичу в Національному пантеоні, для мене така: так, є — як історично значущим і суперечливим постатям української історії. Але їхня присутність у Пантеоні не повинна означати канонізації або проголошення безумовними моральними взірцями.

Україні потрібен Пантеон не міфів, а зрілої національної пам’яті.

Такий підхід не є чимось унікальним — це нормальна практика всіх сучасних демократій, які працюють зі своїм складним минулим. Сполучені Штати, наприклад, шанують батьків-засновників — Джорджа Вашингтона чи Томаса Джефферсона — за створення вільної республіки та написання Конституції, але сучасне американське суспільство не виправдовує того факту, що вони були рабовласниками. Франція віддає належне Наполеону Бонапарту за його Цивільний кодекс і розбудову інституцій, але відкрито засуджує його імперський авторитаризм та відновлення рабства в колоніях. Їхня присутність у пантеоні цих націй означає визнання їхньої колосальної історичної ролі, але не робить їхні темні вчинки моральним орієнтиром для сучасних поколінь.

Так само і наша держава має бути здатною сказати: ми пам’ятаємо людей, які боролися за Україну і впливали на її історію, але не зобов’язані виправдовувати все, що вони думали, говорили чи робили.

Бо фундамент сучасної України — це не інтегральний націоналізм, не культ вождя і не принцип «мета виправдовує засоби».

Це свобода людини, демократія, верховенство права, людська гідність, політичний плюралізм і право української політичної нації на власну державу.

Саме з позицій цих цінностей ми й повинні дивитися на власну історію. Зріла нація не боїться складної правди про визначних постатей власної історії. Вона здатна одночасно пам’ятати їхні заслуги, визнавати їхні помилки й злочини там, де вони доведені, та не повторювати їх.