Два надійні союзники України: воля народу та Збройні сили

За великим рахунком, Україна має лише двох по-справжньому надійних союзників — волю українського народу до свободи та Збройні сили України.

Міжнародна політика не є чорно-білою і не зводиться до примітивної формули: або з НАТО, або з РФ та КНДР, як це інколи намагаються представити деякі публіцисти.

Вступ України до НАТО залежить не лише від бажання українців. Треба визнати просту й неприємну реальність: значна частина членів Альянсу побоюється, що прийняття України до НАТО означатиме для них прямий ризик війни з Росією. А купувати такий «квиток» на війну сьогодні готові далеко не всі.

Більше того, для багатьох країн НАТО нинішня модель є політично комфортнішою: Україна стримує російську агресію, фактично виконуючи роль живого щита для Європи, тоді як сам Альянс може допомагати зброєю, фінансами та розвідданими, не вступаючи у пряму війну з РФ.

Отже, не приймати Україну до НАТО — це свідомий вибір членів організації, зроблений уже дуже давно, у 1990-х роках. Стандарти тут ні до чого. У цьому випадку діють виключно прагматичні розрахунки, у яких Україні заздалегідь була відведена роль жертви заради зниження воєнних ризиків для країн-членів блоку.

Це зовсім не означає, що Україні слід дистанціюватися від НАТО. Навпаки — співпрацю з Альянсом необхідно максимально поглиблювати: у сфері озброєнь, технологій, розвідки, ППО, військового планування, логістики та стандартизації. Але робити це потрібно, спираючись насамперед на власні сили.

Нам варто позбутися небезпечної ілюзії, що швидкий вступ до НАТО автоматично вирішить проблему української безпеки. Розраховувати на членство як на гарантований сценарій найближчих років було б нерозумно. Що станеться через десять років — сьогодні не знає ніхто. Краще залишатися ногами на землі, ніж літати у хмарах.

Співпраця з НАТО — необхідність. Але фундамент української безпеки маємо будувати самі.